Hard skills vs Soft skills

В Україні нас взагалі не вчили soft skills. Навчання було спрямоване виключно на матеріал по предметах. У США ж освіта дуже націлені на розвиток у студентів мʼяких навичок: нетворкінг, публічні виступи, як спілкуватись з клієнтами, як стояти і рухатись у судовому засіданні, як себе продавати і т.д. У школах їх вчать як писати резюме, як дебатувати, як з нічого зліпити цукерку.

Порівнюючи наші hard skills з американцями, ми виглядали конкурентоспроможно. Але в мʼяких навичках ми відставали. І саме мʼякі навички допомагають рухатись по життю.

Коли мене питають що найціннішого я почерпнула після навчання у США, то я думаю, що це саме soft skills. Адже предмети, які я вивчала, можуть мені й ніколи не знадобитись у житті. Та й загалом, як буде треба, то книжку завжди можна відкрити і прочитати що потрібно. Але мʼяких навичок у книжках не навчишся, їх треба практикувати (можливо тому їх система освіти більш практична).

Робота у групах vs Індивідуальна робота

В Україні ми навчалися індивідуально - кожен самостійно читав матеріал і відповідав на семінарах.

У США часто ділять студентів на групи. Зазвичай практичні завдання виконуються в групах 5-10 студентів. Були предмети, де нас ділили на групи на початку семестру і ми в цих групах до кінця семестру працювали.

Мені робота у групах не подобалася, бо треба було завжди йти на компроміс. Коли інші члени групи - іноземці, то цей компроміс важко дається, адже у всіх дуже відрізняється підхід.

Хоча з іншого боку, це можливість побачити питання з різних боків, почути різні думки і навчитись працювати у команді. Тому загалом це корисна практика.

Критика vs Ввічливість

На юрфаці нас виховували перфекціоністами. Не знаєш відповіді на питання, то краще мовчи. Здогадуєшся, але сумніваєшся - краще мовчи, бо помилишся, то насварять і принизять, а то й оцінку погану поставлять. Звичайно це не всіх викладачів стосується. Але хватило кількох, щоб не любити висовуватися без нагальної потреби.

Крім того, у нас часто відповідь або правильна, або неправильна (біле/чорне).

У США ж яке б дурне питання ти не задав на лекції, викладач почне відповідати зі слів: «Яке цікаве питання…». Навіть якщо твій коментар недоречний, чи відповідь на питання викладача неправильна, ніхто на тебе не насварить. Навпаки - тебе похвалять за те, що висловився і ввічливо пояснять (уникаючи вердикту «неправильно»).

Пригадую ситуацію, коли українська одногрупниця відповіла на питання викладачки і та почала у відповідь пояснювати щось, розвивати думку (не було зрозуміло чи відповідь була правильна). І одногрупниця перепитала у викладачки: «То я правильно відповіла чи неправильно?». На що викладачка на кілька секунд впала в ступор, і так і не відповіла на питання «правильно чи неправильно» (бо в них не прийнято оцінювати такими категоріями). Кожен має право на свою думку + критикою не заохотиш людину надалі висловлюватися.

Це звучить дуже гарно і правильно. Водночас я не дуже це любила. Бо на деяких предметах купа часу йшло на нецікаві питання чи коментарі. Це відбивало бажання слухати лекцію, заважало сконцентруватися. Інколи складалось враження, що студенти просто хочуть запамʼятатися викладачеві за свою активність, щоб потім отримати +5% до своєї оцінки або рекомендацію на роботу.

Крім того, цікаво як цей підхід відображається потім на роботі (за помилку, що потягнула втрату коштів, по голові точно не погладять).

Тому тут маю двояке відчуття: повага та ввічливість - це добре і людей не потрібно принижувати; університет повинен сприяти розвитку мислення, тому повна свобода у висловлюванні своїх думок точно корисна. Водночас хотілося б бачити якісь межі і трохи більше прямоти, бо це теж корисно.