У тих, хто приїхав на навчання у липні з України, почався сум за домом. У мене в тому числі.

Перший місяць ми пристосовувалися до життя тут, організовували свою зону комфорту, прощупували тут все. Зараз вже ніби звикли, заспокоїлись і почався сум.

Мені бракує рідних, друзів, спокою Львова, Червонограда, Стрийського парку, Пекаря, теплих старих будинків, смачної їжі, запахів, людей.

Я відклала всі англомовні книжки, які читала на дозвіллі і взяла українську. І зараз відчуваю велику приємність читати українською - як мед на душу 🥰

Але моя ностальгія не така травматична, бо я планую повертатись в Україну і сприймаю перебування тут як тимчасовість. Студенти, які хочуть тут залишитись на постійно, більше це все переживають, деколи виливають всі свої переживання, іншим студентам. Ті, що тут давніше живуть, вже давніше попереживали мабуть. За ними спостерігаю бажання обʼєднуватися з іншими українцями, ходити на українські фестивалі тощо.